Вона

Десь, у якому́сь давно замерзлому від зимових вітрів місті, в темному провулку, що впирався в глухий кут, була одна потаємна двері. Вона вела туди, де гріх мав ім'я, де бажання ставали законом, а контроль - міражем.

Саме в цей момент повз це місце їхала чорна машина з тонованим склом. Вона - всередині.
Чорна маска. Тремтячі пальці. Вона не знала, куди її везуть ці люди в чорному. Вони не говорили. Вони просто... везли.

Страх починав проростати в її тілі, як отруйний плющ.
Але вона трималась. Вона ж сильна. Правда?

Машина зупинилась.
Двері - клац.
Вона вийшла.

Під її підборами захрустів сніг. Справжній, хрусткий, у вигляді маленьких шестикутних кристалів. Красивий. Наче дитинство. Наче ті дні, коли вона гралася в дворі, не знаючи, що світ - це не казка.

Вони йшли мовчки. Вузький прохід. Старі будівлі. Похмурий запах сирості й чогось... мертвого.

Вона не питала.
Її не питали.

Вона знала - кожен крок може бути останнім.

- Ви до Боса?
- Вона.

Її знову повели.
Червоні стіни. Чорний килим.
"Чистіше, ніж у тому мотелі", - промайнуло в голові.

Стони.
Ще.
Голос.
Крики.

Повітря - стає важким. Її легені стискає. Паніка. Майже... задоволення. Дивне, як мазохізм. Змішане з адреналіном.

Вони зупинилися.

- Бос, вона тут.

- Заводьте.

Все.

Вона перестала дихати. Не потрібно. Вже ні. Тут усе вирішено.
Вона не знає, хто він. Але тіло... щось пам'ятає.

Він сидить. У тіні. Не видно обличчя. Але погляд - ріже.

- Залиште нас.

Всі пішли.
Серце - стукіт у вухах.

Він наближається. Його руки - теплі. Занадто теплі, як для зимового вечора. Пальці - впевнені.
Жопа. Талія. Груди. Шия.
Маска - злетіла.

Її очі бачать.
Його - теж.

Червона кімната. Усе, як у фільмі. Тільки без цензури. Без контролю. Без жалю.

Його тіло - натреноване, важке, бажане.
Губи - гріховні.
Поцілунки - знайомі.
Але... вона не ставить питань.

Його голос:
- У цю ніч я маю час. Весь час світу. І тільки для тебе, малеча.

Все інше - зникає. Вона розчиняється в ньому.
Він - у ній.
Стони. Дотики. Шкіра об шкіру.
Солодкий біль. Гірке задоволення.
Оргазм.
Ще. І ще.
До втрати себе. До втрати світу.

...

Ранок.
Чи день?

Тиша. Спокій. Тепло.

Не підлога. Не клітка. Ліжко. Величезне, м'яке, біле.
Поруч - тіло. Його. Запах - парфум. Дорогий. Занадто знайомий.
Вікна - в підлогу. Стіни - світлі, з дерев'яними вставками. Килим - густий, кремовий.
І світло. Сонячне. Не те, що було вчора.

Горло стискає. Емоції прориваються. Хочеться кричати, плакати.
Вперше за довгий час - не від болю, а від чогось іншого. Радість? Страх? Любов?

Він відкриває очі.

- Доброго ранку, конфетка. Вночі ти була... незабутньою.
Шкода, що ти заснула так швидко. Я не встиг сказати, що ми їдемо... до мене.

Шок.

Це... його дім?

Як?

Навіщо?

Її тіло ще не вірить, що все було справжнім. Або... не зовсім?

Його рука тягнеться під подушку.
Коробочка.
Оксамит.
Кільце.

- Я знаю, ти нічого не сказала. Але я відчуваю. Ми вже пройшли гріх, біль, пристрасть. Може... час любові?

- Що це?..

- Стань моєю дружиною.

Тиша. Світ зупинився.
У животі - щось химерне. Не страх. Не сум. А щось... живе.

- Я...
- Не треба зараз. Якщо ні, я...

- Так.

Він завмирає.

- Що?

- Я згідна.

Її голос - тремтить. Але щирий.

Його очі - запалали. Ні, не ті, якими вона бачила його вчора. Сьогодні це - чоловік, який любить. Який чекав.

Вона усміхається. Вперше - по-справжньому.

Хто тепер ким грається?
Хто веде, а хто підкорюється?

Чи буде щастя? Чи буде спокій?

Самі думайте!