За дверима....🫀🩸

Десь у місті, що давно не бачило сонця,
у вікнах якого назавжди згасло світло,
він сидів у кріслі, з келихом бурбону.
Тиша.
Стіни дихали спогадами.
А її не було.

Але була її помада на краю склянки.
Її парфум на подушці.
Її подряпини на його спині.
Її влада в його голові.

Вона…
Вона була всюди.
Хоча й не поруч.

Іноді в його телефоні з'являлося повідомлення.
Коротке. Без імені.
"Живий?"
Він усміхався. І клав екран донизу.

Вона знала — він ще дихає.
Він знав — вона ще думає про нього.
Бо вона завжди залишала в його кишені щось дрібне: ґудзик, шпильку, суху квітку.
І завжди там — щось невидиме,
що пахло коханням.

Іноді рано-вранці, ще до світанку,
хтось тихо замикав двері їхньої спальні.
І в ліжку, де пахло ним і нею,
два тіла зливалися в тиші.
Без слів.
Лише подих.
Її голова на його грудях.
Його рука на її талії.
Як завжди.

Хтось скаже — вона зникла.
Хтось — що втекла.
А дехто шепоче, що тепер вона головна.
В усьому.
Навіть у грі, яку створив він.

Кажуть, вона сіла в його крісло, коли він вийшов на хвилину.
Кажуть, він більше не повернувся.
Кажуть, тепер накази віддає вона,
а він…
виконує.

А може, це вигадки.

Може, вони й досі грають,
закривши двері.
Мовчки.
Без глядачів.
В її подиху — його ім’я.
У його мовчанні — її сенс.

І завжди, коли ніч стирає всі імена,
вона повертається туди,
де її чекає єдине місце у світі,
де вона не головна…
а просто — його.

Бо двері, за якими все сталося,
досі зачинені.
І з-під них часом просочується світло.
Червоне.
Пульсуюче.
Живе.

А що сталося з ними насправді?..

Ну,
це вже вигадуй сам.