Підвал. Зрадник. Вона й він. ВОНИ.

Темрява, пахне металом, вологістю й страхом. Але це не просто катівня. Це місце правди.

---

Зв’язаний чоловік у центрі кімнати.Краплі поту скочуються по його лобі. Очі затягнуті чорною тканиною. Рот скотчем. Голий торс, синці. Його дихання — поверхневе, різке. Він знає, де він. І хто прийде.

Двері відкриваються.Тихо. Повільно.

Її чоловік заходить першим. У чорному. Рукав закочено — татуювання на венах.За ним — вона. У шкіряному плащі, що облягає талію. Тонка шия, високий хвіст, темні губи. Очі блищать холодом. У руці — тонка шкіряна рукавиця.

— Ти знаєш, навіщо ми тут, — сказав він, крокуючи повз полоненого. — І сьогодні ми не лише будемо ставити запитання. Сьогодні ти слухатимеш.

Вона обходить полоненого колом. Торкається його плеча кінчиком рукавиці.

— Він боявся мене, — каже вона, не до полоненого, а до свого чоловіка. — Вважав, що я просто твоя лялька. І тому дозволив собі зрадити.— Але ми ж знаємо, хто тут керує, — посміхнувся він, не зводячи з неї очей.

Вона зупиняється. Погляд ковзає по її коханому. А потім… вона підходить до нього, кладе йому руки на плечі й шепоче на вухо:

— Дозволиш мені? Він кивнув.
— Роби з ним усе, що вважаєш за потрібне.
— А з тобою? — хитра посмішка.
— Із задоволенням.

Він сідає на стілець біля стіни. Полонений мовчки стежить через тканину на очах, як вона повільно знімає плащ. Під ним — чорне боді, відкрита спина, стегна в мереживі.

Полонений здригається — чи то від страху, чи від відчуття, що перед ним не просто жінка, а жриця його вироку.

— Ти дивився на мене зверхньо… Але зараз будеш слухати кожне моє слово.

Вона бере батіг. Легкий помах — і звук розтинає повітря. Не шкіру — поки що.Її чоловік уважно спостерігає. В ньому розгорається бажання.Її контроль, її хода, її голос — все це збуджує більше, ніж найкращі куртизанки.

Коли вона підходить до чоловіка, коли розстібає його ремінь, все ще зберігаючи погляд на полоненому, у приміщенні починає дихати лише вона.

Чоловік — повністю під її владою. Вже не в сенсі "бос мафії", а як коханець, що добровільно став її полоненим.

— Встань, — наказує вона коханому, різко смикаючи за комір сорочки. Він встає.— Сядь на стілець. Руки — на підлокітники. Ти не рухаєшся, поки я не дозволю.

---

Вона повільно розстібає штани свого чоловіка. Не поспішає. Її пальці — ковзають, ніби вивчають. Погляд — на нього, повний жадання.Він стискає зуби, але мовчить.

— Подобається?Він киває. Вона шльопає його по стегну.— Відповідай.— Так, мені подобається. Дуже.— Добре, мій босе. Але сьогодні ти не бос. Ти мій.

Вона сідає на нього. Повільно. Її тіло ковзає по ньому, гаряче, вологе, пульсуюче.— Відчуваєш? Це все — для тебе. Але тільки тому, що я так хочу.

Її рухи — владні. Плавні. Вона керує кожною хвилиною, кожним стогоном.Він намагається взяти її за талію, але вона зупиняє.

— Ні. Ще рано. Ти ще не заслужив.

Його очі заповнені бажанням.
— Скажи, що кохаєш мене.
— Я кохаю тебе, — шепоче він. — До божевілля.
— Гучніше.
— Я КОХАЮ ТЕБЕ!
— Тепер можеш торкнутися.

Він вривається в неї руками, вустами, цілує кожен клаптик її шкіри. А вона вигинається, як кішка, що знає — вона непереможна.

Полонений у центрі кімнати вже забув, чому він тут. Його серце б’ється так, ніби він щойно побачив Бога.

А Богиня — ось вона. Сидить на колінах у свого чоловіка. Зі сльозами радості. І з насолодою, яка може зламати всю суть чоловіка.

— Я тебе не просто кохаю. Я тебе маю, — каже вона.

Він посміхається. І більше не намагається повернути контроль. Бо вона — його влада. Його все.