Розділ 7: Кривавий туман
Це мала бути звичайна поїздка до мисливського замку в горах. Ерік знову наполіг, щоб я їхала в кареті поруч із ним, хоча ми вже три дні не розмовляли після моєї чергової витівки з його документами. Дорогу розмило нічною зливою, і наш кортеж розтягнувся вздовж вузької лісової стежки.
— Ти знову бліда, — кинув Ерік, не відриваючи очей від книги. — Тільки не кажи, що тебе знову нудить від етикету. — Мене нудить від твого товариства, Ваша Високосте, — відрізала я, дивлячись у вікно на густий сосновий ліс. — Повітря тут занадто чисте для такої брудної компанії.
Він хотів щось відповісти, але в цей момент ліс вибухнув криками. Перша стріла пробила дерев'яну обшивку карети всього в кількох сантиметрах від моєї голови.
— На підлогу! — гаркнув Ерік.
Він не чекав. Його рука важко опустилася на моє плече, буквально вдавлюючи мене в м'який килим на підлозі карети. Друга стріла вибила скло, засипавши нас дрібними уламками. Зовні почувся дзвін сталі та іржання коней.
— Сиди тут і не висовуйся, якщо хочеш дожити до вечора, — він вихопив меч і вискочив назовні, зачинивши за собою дверцята.
Я не була Селестою. Я не збиралася сидіти й чекати, поки нас переріжуть, як овець. Крізь розбите вікно я побачила, що нападників було забагато — це не звичайні розбійники. Вони діяли злагоджено, як професійні вбивці.
Ерік бився як демон, але один із найманців зайшов йому зі спини. — Ззаду! — крикнула я, забувши про всі правила.
Він встиг розвернутися, але лезо ворога зачепило його плече. Кров миттєво просочила білу сорочку. Я зрозуміла: якщо я зараз не втручуся, його вб'ють, а мене заберуть як трофей. Схопивши важкий залізний свічник зі столика в кареті — мій вірний інструмент захисту — я виштовхнула дверцята.
Один із нападників якраз просунув голову всередину, сподіваючись знайти перелякану дворянку. Замість цього він отримав удар металом по перенісся. Почувся хрускіт, і він випав назад у багнюку.
Я вискочила з карети, тримаючи свічник як булаву. Навколо панував хаос. — Еріку! В ліс! — крикнула я, хапаючи його за здорову руку. — Їх забагато, ми не втримаємо дорогу!
Він важко дихав, обличчя було заляпане кров'ю — своєю чи чужою, я не знала. Він лише на мить глянув на мене, побачив закривавлений свічник у моїх руках і, здається, вперше за весь час по-справжньому посміхнувся.
— Біжи, маленька самозванко, — прохрипів він, перехоплюючи меч.