Розділ 2: Холодний блиск порцеляни
Двері кімнати відчинилися з таким гуркотом, що я ледь не підскочила, забувши про важку спідницю. У коридорі стояв високий чоловік із суворим обличчям — герцог де Монтегю. Його очі, холодні й проникливі, одразу вп'ялися в мене. Поруч стояла герцогиня, затягнута в темний оксамит, з ідеальною поставою та поглядом, що оцінював кожен міліметр мого вбрання.
Три роки. Вони не бачили доньку три роки. Це був мій єдиний щит.
— Селесто, ти забарилася, — голос герцога прозвучав як удар батога. — Карета чекає вже десять хвилин. Король не любить очікувати на своїх підданих.
Я відчула, як серце зрадницьки гупає об корсет. Я повільно схилила голову, як бачила це сотні разів на уроках Селести, і прошепотіла, намагаючись надати голосу витонченості: — Вибачте, батьку. Останні штрихи сукні потребували часу.
Мій голос прозвучав приглушено через маску, і герцог лише незадоволено хмикнув. — Іди за нами. І тримай спину рівніше. Ти тепер не дитина, ти — майбутня королева, якщо сьогодні все пройде вдало.
Ми йшли довгими коридорами маєтку. Кожен мій крок супроводжувався шелестом парчі, який здавався мені гучнішим за грім. На сходах я ледь не спіткнулася — незвично високі підбори та довгий шлейф робили мене незграбною. Герцогиня зупинилася і озирнулася.
— Ти якась занадто напружена, люба, — зауважила вона, примруживши очі. — Ці роки в пансіоні мали навчити тебе грації, а ти йдеш так, ніби несеш на плечах мішок із вугіллям.
— Я... я просто хвилююся перед зустріччю з принцом, мамо, — видавила я з себе, стискаючи пальці на віялі так сильно, що дерево ледь не тріснуло.
— Хвилювання — це для простолюдинів, — відрізала вона і пішла далі.
Ми сіли в карету. Всередині пахло лакованим деревом і дорогим тютюном герцога. Простір був занадто тісним. Я сиділа навпроти них, намагаючись не дихати глибоко, щоб корсет не виказав мого збентеження. Колеса стукотіли по бруківці, відраховуючи секунди до мого повного провалу.
— Пам'ятай, Селесто, — почав герцог, дивлячись у вікно на нічне місто. — Принц Ерік не любить довгих розмов. Він цінує таємничість. Твоя маска — це твоя зброя. Не знімай її до першого танцю. І головне... будь головною в тій залі. Нехай вони дивляться на тебе, а не ти на них.
Я кивнула, хоча всередині мене все кричало про те, що я хочу вистрибнути з цієї карети просто зараз. Я згадала, як Селеста кружляла по кімнаті, сміючись: "Просто уяви, що вони всі — це меблі, Еліс. Дорогі, позолочені, але всього лише меблі".