Розділ 3: Танці на лезі

Зала палацу була схожа на розпечену золоту клітку. Тисячі свічок плавили віск, і повітря здавалося густим від пахощів лілій та важких чоловічих парфумів. Моє серце калатало так сильно, що я боялася, ніби воно вистрибне крізь шнурівку корсета.

Батьки Селести одразу ж відійшли до короля, залишивши мене одну посеред натовпу. Це було найстрашніше — стояти під прицілом сотень цікавих очей, не маючи права на помилку.

— Дивіться, це ж Селеста де Монтегю, — почула я отруйний шепіт праворуч. — Кажуть, вона три роки провела в закритому пансіоні, але, судячи з того, як вона мало не розтягнулася на вході, її там вчили пасти корів, а не танцювати.

Я застигла. Це була група молодих дворянок у пишних рожевих сукнях. Вони прикривали роти віялами, але їхні очі над масками блищали від задоволення.

Мій перший імпульс був — втекти. Сховатися в саду, поки не настав час феєрверків. Але потім я згадала батька годинникаря. Згадала, як він казав: «Еліс, якщо механізм заклинило — не бий по ньому. Знайди слабке місце».

Я повільно повернулася до них. Мій розпач раптом перетворився на холодну, прозору злість.

— Можливо, в пансіоні й не вчили грації, — сказала я досить голосно, щоб вони почули. Мій голос був спокійним, хоча ноги тремтіли. — Але там точно навчили однієї речі: дивитися вперед, а не під ноги іншим.

Дівчата замовкли, приголомшені моєю прямотою. Дворянки ніколи не говорили так прямо — вони звикли до натяків. Моя незграбність раптом почала виглядати як зухвалість.

— Келих ігристого, леді? — пролунав низький голос за моєю спиною.

Я обернулася і ледь не зойкнула. Переді мною стояв чоловік у чорному костюмі з золотим гаптуванням. Його маска була простою, воронно-чорною, але погляд очей за нею був таким гострим, наче він бачив мене наскрізь — до самої сірої сукні служниці під срібною парчею.

Це був принц Ерік. Той самий, за якого Селесту мали видати заміж.

— Дякую, ваша високість, — я зробила реверанс. Цього разу ідеально — м'язи пам'ятали кожну вправу, яку Селеста змушувала мене робити разом із нею.

— Ви не схожі на ту дівчину, яку мені описували в листах, — він простягнув мені келих, торкнувшись моїх пальців. Я здригнулася. — Казали, що герцогиня де Монтегю — тиха, слухняна і передбачувана.

Я зробила ковток вина, щоб виграти час. Бульбашки обпекли язик. — Можливо, листи застаріли, як і правила цього балу, — відповіла я, здивувавши саму себе. — Три роки — це довгий термін, щоб перестати бути передбачуваною.